ЯЗИЧНИЦЬКА ДУХОВНА ВЕРСТВА - Рідновірські статті <!--if()-->- <!--endif--> - Каталог статей - РІДНОВІР
Середа
07.12.2016
17:21
Категорії розділу
Рівне Суренж [2]
Рідновірські статті [20]
Статті користувачів [6]
Тranslator
Календар
Місячний календар
Фазы Луны на RedDay.ru (Ровно)
Форма входу
Пошук
Наше опитування
Як Ви відноситесь до Рідновірів?
Всього відповідей: 171
Погода
Наша кнопка

Рідновір

[Отримати код кнопки]
Цікаві сайти
Світанкові роси. Ляльки, мотанки, дерев'яні вироби, амулети... Український стиль: Прикольні патріотичні футболки :: вишиванки :: подарунки Українські вишиванки Український національний інтернет-портал «Аратта. Вікно в Україну» Журнал РЕЗЬБА ПО ДЕРЕВУ Бандерштат Официальный сайт Burzum и Варга Викернеса тм Древосвет - деревянные игрушки, конструкторы Природа и др... Українські пісні Світанкові роси. Ляльки, мотанки, дерев'яні вироби, обереги... Українські скарби
Країна
free counters
Статистика
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
MP3
Зворотній звя"зок
Ім`я відправника *:
E-mail відправника *:
Web-site:
Тема листа:
Текст повідомлення *:
Оцінка сайту:
Код безпеки *:

РІДНОВІР

Каталог статей

Головна » Статті » Рідновірські статті

ЯЗИЧНИЦЬКА ДУХОВНА ВЕРСТВА
 

Усі давні суспільства, як зазначалося вище, мали чітко розмежований кастовий поділ. Українська духовна верства мала у давнину той же статус, що в Індії брахмани, жерці, представники вищої касти.

В Україні відомо кілька назв на позначення людей, які мали відношення до релігійної обрядовості: волхви, кудесники, жерці, а також чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі й навіть скоморохи. Звичайно, всі ці назви стосуються людей із різними функціональними обов'язками. В українців-русичів, як і у всіх слов'ян, існувала своєрідна ієрархія жерців: кожне плем'я чи поселення мало свого волхва. На чолі стою головний волхв чи жрець держави, який був близьким до князя. Вірогідно, усі важливі справи в князівстві вирішувалися на князівських радах, в яких брали участь найшанованіші волхви. Про це оповідає й Велесова Книга: "Всякий рід правився кудесником, шо жертви творив. І всякий рід мав старшого кудесника, який іншим радо-гоші давав. Сей перший має на чолі Дажбога, йому ж і служить (творить). Се бо главою обраний, і стане він праворуч нас. І стане він начальником у Києві, тому радієм о славі" (дошка 33)22.

Були й жінки-волхвині: у фольклорі зрідка зустрічається назва волхва (жін. рід від волхв). Жінок, які вміли лікувати, чарувати, передбачати майбутнє (тобто "творити" чудеса), називали потворинями, потвор-ницями. Негативного відтінку це слово набуло тільки після християнізації, а згодом воно стало означати бридку істоту взагалі.

Про незвичайні властивості й певні астрономічні знання цих волх-винь можемо тільки здогадуватися. У Києві неподалік від самого Софійського собору знайдене пряслице з написом: "Потворині пряс-лень", що датується близько XII—XIII ст. Те, що пряслице було знайдене в скарбі серед коштовних золотих і срібних речей, свідчить, що воно було великою цінністю для його власниці. За даними археології, пряслиця в Україні з'являються вже у пізньому палеоліті. Знахідки пряслиць наочно свідчать про їхню священність не тільки як знарядь праці, а й як пристосування для спостережень за небесними світилами.

Деякі пряслиця мають астральні знаки (сонця, місяця, сузір'їв) або календарі, а також іменні написи чи монограми, що вказують на ім'я власниці, вірогідно, значної особи2'. Поруч із такими іменними речами знаходять і звичай ні неорнаментовані пряслиця, які, напевно, використовувались за своїм прямим призначенням.

На підтвердження думки про те, що пряслице було своєрідним "оком", через яке дивилися на сонце й місяць, Микола Чмихов наводить народні загадки: "Із вікна у вікно — веретено" або "Лисий жеребець через прясла глядить"21. Такими священними і лікувальними властивостями були наділені не тільки прясла, але й інші предмети — камінці з дірочкою посередині (пробиті блискавкою), вироби з металу (топірці) тощо.

Отже, й пряслиця можемо розглядати як атрибути волхвинь чи жриць традиційних культів. Атрибутами волхвів були також крем'яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних знаків, різні символи, жезли (киї з наконечниками). Відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, що звисають на ланцюжках, створюючи мелодійні звуки при ударах палицею об землю, чи якихось інших рухах. Це навершя. вірогідно, є мистецьким зображенням Бога Папая (Сварога) і Дерева Життя, на якому сидять птахи-деміурги (Творці Світу). Також тут є зображення сонця і місяця. Ймовірно, таке навершя прикрашало волхвівську палицю, а дзвіночки служили для певної магічної мети.

Зображень волхвів до нас дійшло небагато. Відомий згадуваний уже портрет Миробога з Бушівського храму, а також деякі зображення волхвів у літописах. Так, наприклад, у Радзивіллівському літописі під роком 1071 вміщена мініатюра — зображення волхва у білому довгополому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою (вірогідно, капюшоном). Як називалося це вбрання, нині важко встановити, хоча можна припустити, що старослов'янське слово кобь (ворожіння за пташиним польотом) пов'язане з давньою назвою капюшона коба, можливо, іі українською назвою одягу кобеняк, яка пізніше стала означати верхній одяг із відлогою, але без рукавів.

У літописах зустрічаємо фрагменти висміювання традиційної віри,, звичаїв, які називаються "срамнимн", або "бісівськими". Досі слово "біс" пояснювалося тільки через призму християнського мислення: "чорт", "нечиста сила" тощо. Більш давнє його значення (індоєвропейське) — "блищати", "світити". Мабуть, у давнину бісами називали волхвів, які світили (запалювали) ритуальне вогнище на жертовнику. Споріднені слова біситися, біснуватися первісно могли означати ритуальний стан жерця під дією спеціального напою, що супроводжувався нам чи якимись магічними заклинаннями (пор. назви рослин: бісина, бкдерево). З часом бісами стали називати всіх іновірців (мусульман, юдеїв): бусурман, басурман, бісурман.

Негативного значення християни надали також слову жерти, шо первісно означало "приносити дари богам" (давньоіндійське ger — перейшло в жер- і означає "горіти"), тобто спалювати дар на вогнищі. Можливо, й джерело (жерело) мало значення жертовника — місця, де перебуває Божество і куди приносять жертви. Етнографами дуже часто фіксуються звичаї принесення жертв саме воді, особливо джерельній.

Функції духовної верстви були надзвичайно різноманітні, оскільки у всіх сферах народного життя користувалися порадами і допомогою волхвів, знахарів та чаклунів. Жерці, які здійснювали обряди богослужіння й жертвоприношення, пильно стежили за тим, аби вироблені протягом віків ритуали виконувалися за всіма правилами. Саме вони були розпорядниками на всіх обрядових іграх, богослужіннях, жертвоприношеннях, тризнах. Волхви-астрономи за зоряним небом визначали і встановлювали часи молінь, оранки, сівби та збирання врожаю. Були серед них і такі люди, які мали величезну магічну силу, завдяки якій вони могли впливати на погоду. Волхвів, які мали таку надприродну силу, дуже цінували в народі. Подекуди їх називали облакогонителями, тобто такими, які вміли за допомогою певних магічних обрядових дій і заклинань викликати дощ або спиняти бурю.

До духовної верстви також належали так звані хранильники (термін Ізмаїла Срезнєвського), які виготовляли талісмани-обереги. Вони розумілися на символах, читали й складали різні космологічні композиції з люнарних, солярних і тотемних знаків.

Поширені в Київській Русі сустуги (археологи їх називають фібулами — застібки з пряжками) були не тільки прикрасами, але й оберегами25. Також археологи знаходять чимало різних амулетів, медальйонів, різних ювелірних прикрас, які мають традиційну українську символіку, що визнається вченими як "язичницька". Нині важко прочитати той зміст, який вклав у свої символи автор, давньоруський майстер. Знання втрачені. Проте українське мистецтво й після прийняття християнської віри уже досить довго живиться з невичерпного джерела рідної віри, символіка якої була зрозумілою ще першим християнам, але наступні покоління вживали її тільки з естетичних уподобань, адже вона притягувала своєю таємничістю, глибинною рідністю.

Саме в середовищі волхвів записувалися стародавні перекази, міфи, так звані кощуни. Як писав Ізмаїл Срезнєвський, кощуни близькі до "басень" (байок): "Инии гудуть, инии бають ему і кощюнять"26. Гудіти означало грати на музичних інструментах: сопілках, гуслях. Отже, кощуни виконувалися у супроводі музики - можливо, співалися або промовлялися речитативом, як кобзарські думи.

Кощюнник — виконавець тих творів, які християнські служителі вважали крамольними, забороненими. Звідси й пішло сучасне негативне значення слова "кощунствувати", що означає "оскверняти святиню"2'. У давній літературі є кілька вказівок на те, що кощуни виконувалися і як плачі на тризнах, і як космогонічні міфи, і як священні тексти. Цікаво, що книжники XI—XII ст. перекладали грецьке слово mitos (міф) слов'янським словом "кощюна".

Отже, маємо всі підстави вважати давніх гудців попередниками українських лірників та кобзарів, а їхні "кошюни" та "басні" зразками для створення українських кобзарських дум, пісень, плачів.

Безумовно, існувалий писемні священні тексти, які були безжально знищені. Якщо таких записів майже не збереглося, то знарядь, якими писалися такі тексти, як уже зазначалося, знайдено чимало — це кістяні та металеві писала (палички із загнутим загостреним кінцем, іноді з фігурними ручками у вигляді дивовижних звірів чи орнаментних переплетень). Нині з'являється все більше фактів, які засвідчують існування писемності у Київській Русі задовго до місії Кирила. Велесова Книга також розповідає про існування слов'янської писемності: "Вони (греки) встановили нам письмено своє, аби ми взяли його і втратили свою пам'ять. Тут був той ілар (можливо, іллірієць. — ГЛ.), який хотів учити дітей наших, то повинен був ховатися по домівках тих, аби їх неграмотних, навчити нашого письма і нашим Богам правити треби"28. Таким чином, можемо з певністю стверджувати, що волхви були ще й першими літописцями. Про це свідчать також дослідження істориків та мовознавців, які знаходять у християнських літописах ще стародавніші записи, які вносилися із язичницьких списків (наприклад, гіпотеза Михайла Брайчевського про Аскольдів літопис).

Жерці, волхви, співці належали до вищої духовної касти, яка користувалася авторитетом князів і пошаною всього народу. Були волхви-мудреці, яких довго вшановували й обожнювали навіть після смерті.

Таким був і відомий зі "Слова о полку Ігоревім" співець Віщий Бо-ян, який навіть через кілька століть став справжнім символом дійсно народного поета. Ім'я Боян було поширеним у всьому слов'янському світі: син болгарського царя Бориса І звався Боян, була Боянова вулиця у Новгороді. Відомий також аварський полководець Боян. У "Хроніці" Ліутпранда є згадка про Бояна, який отримав освіту у Візантії й повністю присвятив себе науці, літературі та музиці. Вважали, що він міг обертатися то в орла, то у вовка, то в іншого звіра. Подібний образ Бояна відображено і в "Слові...", проте наш Боян жив у XI або на початку XII ст. Про Бояна як про реальну історичну особу знаємо з напису на стіні Софійського собору в Києві, відкритого в 60-х роках XX ст. Цей документ є купчим записом і датується часом між 1068 і 1111 рр.:"... купила княгиня землю Боянову всю, а дала за неї сімдесят гривень соболиних, а в цьому є частина семисот гривень". Ця ціна дорівнювала приблизно річному доходові з семи міст, а земля, вірогідно, знаходилася неподалік Софії, отже, — на Київщині.

Якщо це той самий славнозвісний співець Боян, то можемо уявити його високий майновий ценз, а відтак, і високе становище в тогочасному суспільстві. Цитування автором "Слова..." рядків самого Бояна також свідчать про те, що його твори ("басні" чи "кощюни") були не тільки співані, але й записані. Крім того, відомо, що Ганна Ярославна повезла до Франції у числі інших книг і "Піснь Бояна"29.

Поруч із високими духовними провідниками завжди були й служителі нижчого рангу: ті, шо підтримували вічний вогонь, доглядали за священними тваринами, збирали й зберігали пожертвувані дари, сповіщали народ про наближення свят та молінь, виготовляли маски, костюми, палиці, зірки та інші ритуальні атрибути, необхідні для проведення святкових обрядів. Отже, волхв — духовний провідник і творець таїнств, хранитель духовної мудрості. Він відповідає за стан душі віруючих, одухотворює обряд, освячує почуття людей. Жрець розпалює і підтримує вогонь, приносить жертви, тобто несе відповідальність за організаційну частину обряду. Волхв уособлює дух, а жрець — силу. Волхв — носій духовного відання, жрець — практичних навичок. Волхв приходить від Богів як посланець Духа, а жрець зберігає священні традиції, виконуючи обряди30.

Головна роль у здійсненні самих обрядів належала досвідченим служителям релігійних культів, які досконало знали давні закони й звичаї, вміли організовувати гурт дійових осіб святкового дійства. За дослідженнями українських письменників та вчених (Осипа-Юрія Федьковича, Василя Шухевича, Володимира Шаяна), таку ж роль донині виконує у народних обрядах Гуцулыцини Береза — провідник гурту колядників на Різдвяні свята.

Ось як описує роль Берези Володимир Шаян: "Це той, що знає всі коляди, всі зв'язані з ритуалом культові обряди та звичаї. Він веде групу музикантів і танцюристів. Танці були обрядово-ритуального характеру і мали освячуюче значення для зерна і врожаю. Береза є головним культовим співаком, хор тільки повторює за ним стрічки чи приспіви, подібно як священик, чи культовий жрець у старинних вірах. Його і колядників шанують господарі і громади як носіїв культу і маємо теж виразні докази, що він і його дружина були рівночасно культовими пер-соніфікаторами старинних Божеств чи космогонічних потуг"31.



Джерело: http://pidruchniki.com.ua/kulturologiya/ukrayinske_narodoznavstvo_-_lozko_gs
Категорія: Рідновірські статті | Додав: ZlatoЯР (18.08.2010)
Переглядів: 595 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]