|
30
листопада - Калита (парубоча посвята). Свято парубочої
долі - парубки вибирають пару. В цей день молодих хлопців посвячують у дорослих
парубків та приймають до парубочої громади. Молоді парубки стрибають до Калити,
прилучаючись до жіночого начала природи. Вечорниці. На свято Калити загадували загадки : З села у місто йшов мій брат, назустріч семеро дівчат, в руці у кожній сім торбин, в одній торбині сім хлібин, одне хлібеня їсть сім мишенят, за одним мишеням женеться сім кошенят, у кожного кошеняти два вуха ,
на кожному вусі сидить муха у мухи два крила, то скільки ж їх ішло з села? З давніх-давен у ніч на Калиту дівчата ворожать. Глибоко в душі дівчата вірять, що ця ніч допоможе їм пізнати свою долю – дізнатися, чи вийдуть заміж, а чи доведеться знову дівувати цілий рік.
Калита, Калита,
На тебе надіємось
Хочемо долю свою знати
Просимо тебе допомагати!
Ворожать, як хто вміє: на люстерко, чобіток кидають, під вікном слухають, ллють віск з свічок на воду і дивляться на фігури. Ще й так ворожать: беруть два сірника чи дві воскові свічки, запалюють їх, і якщо вони прихиляться одна до одної, то це ознака щасливої долі.
Після забавок-гадань випікають калиту – головний символ цього свята. Кожна дівчина повинна брати участь у готуванні калити, починаючи від старшої і закінчуючи наймолодшою. Тісто мусить бути солодким і міцно запеченим, щоб нелегко було вкусити. Замішування тіста має обрядове значення підтримання єдності в родинних зв’язках. А виконання цього обряду дівчатами – майбутніми матерями – є тим дійством, яке на духовному рівні об’єднуватиме їх дітей у великий єдиний рід – тобто народ. Дрова у печі складали навхрест, що символізувало Сонце. Розпалювання дров – то священна обрядова дія, адже вогонь здавна був найкращим другом і помічником людини, без нього вони не мали ні тепла, ні їжі, ні захисту від небажаних гостей. Тому приказували, розводячи вогонь: „Гори, гори ясно, спечи нам Калиту красну! Щоб ми її кусали тай горя не знали!”
Одна з обов’язкових умов проведення свята – жартівливий „напад” на хату хлопців. Саме вони готують горнятко з сажею, квач, обирають Калитинського – веселого, жартівливого парубка, який відповідатиме за обряд кусання калити і являється її охоронцем. Хлопці прив’язують червоною стрічкою калиту до сволока так високо, щоб тільки підстрибнувши можна було її дістатися, а другий кінець стрічки протягують через сволок, щоб калиту можна було підсмикувати вгору. Паном Коцюбинським може бути кожний учасник гри. Спочатку він виконує танець навколо косого хреста, складеного коцюбою і рогачем, а всі присутні намагаються його розсмішити. Засміявся, наступив у танку на рогач або коцюбу, не зміг вкусити калити – отримай сажею по писку! Звичайно, дівчата перші над ними сміються й підколюють дотепними примовками й жартами.
Але не довго хлопці витримують таке знущання. Наймолодший Коцюбинський врешті-решт хапає обома руками калиту і втікає геть. Втім, ця калита знов опиняється на святковому столі і дістається всім учасникам дійства. Та не всім просто так: хлопці, як основні „винуватці” втрати калити, мусять викупити свою долю, дівчата ж, як вправні господині, свою отримують без викупу.
Закінчується свято сонцесяйної Калити доброю вечерею, досвітніми посиденьками і веселими іграми й танцями. Буває, що саме на цих досвітках дівчина зустрічає свого судженого, на якого гадала вночі. Але, як би там не було, це свято запам’ятовується надовго!
|
