19 серпня - Посвистач. Стрибог. Вшановують Бога Вітру. Примічають погоду: якщо вітер теплий, буде гарний врожай.
Стрибог (Посвистач,
Позвізд) – Бог Повітряного простору, від якого залежить погода.
У Володимировому пантеоні поруч із Перуном стояв кумир
Стрибога, якого вшановували не менше, ніж Перуна. У "Слові о полку
Ігоревім" Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Це один
із найстародавніших Богів у трипільців, етрусків, римлян. В останніх
він вважався Богом-винищувачем, Богом війни, жорстокої битви і був
відомий під іменем Сатурна. Назва цього небесного грізного Бога, як
вважають походить від слова страта (стріті - знищувати). Д.Шепіпінг
висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна - його
втіленням у повітрі. Він, як і Перун, пов"язаний зі Стрільцем та його
атрибутами: стрілами і луком. Його стріли летять за вітром, тому й
Божество уособлює силу вітру.
Незважаючи на всю суворість
вітру, Стрибог є не лише творцем негоди, але й творцем музичних
мелодій. Адже саме "подих вітру" - дихання, дмухання у найпростіші
музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) - створює музику.
Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда, або Посвистача - покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай.
Стрибог
близький до грецького Кроноса - Бога невмолимого часу, який поглинає,
страчує те, що сам породив. Хоча у слов"ян також відомий і Числобог -
Бог Часу.
Стрибог - Бог Вітру (вихору, бурі), покровитель погоди, Син Сварога (Сварожич).
Зі
"Слова о полку Ігоревім" знаємо, що Вітри - "Стрибожі онуки". Корінь
"стр" мають такі слова, які позначають швидкість: стріла, струмінь,
стріляти, стрімкий, стрімголов, стрічати.
За давніми
переказами, в околиці Лубен (у Мгааарському монастирі) на стелі церкви
було ліпне зображення Стрибога у вигляді старого діда з довгою бородою
і з кільцем у губах: " Кажуть, що ото Старий Вітер з закованими губами.
Що тепер Вітри є, то кажуть, молодь шастається; старий же тільки іноді
в щілинки поміж губів дмуха - і отто бурі бувають! Якби йому губи
розкувать і він дмухонув на ввесь рот - все б поздував на світі, гори з
долинами б порівняв, кінець світові був би... Отже, кажуть, колись таки
розкують йому губи". (З книги Г.Лозко "Українське народознавство") Про Стрибога у книзі С.Плачинди "Київські фрески" є така легенда: Жили
на Росі чи Славуті славні поляни Житий і Добрина. І народилося в них
дві доньки - чарівні, як богині. одна з*явилася на світ у Полі під час
весняних робіт, тож нарекли волхви її Поляною, або Полею. А друга
народилася тоді, коли Добрина пішла прати до води у долину. Тож дівчину
так і назвали - Додолою. Поля була старша і така гарна, що навіть старі волхви не могли відвести од неї погляду. Її
пілко полюбив юнак з Роденя - прудконогий Стриба. Переможець
молодецьких змагів, Стриба багато подвигів учинив на честь красуні й
дістав право взяти її собі у жони. Та чарівну Поляну вздрів з небес
сам Перун. І розтопилося серце громовержця. Уперше в своєму вічному
житті закохався грізний Бог блискавки й грому. - Бути Поляні
богинею! - вигукнув громовержець так, що слова його почули всі поляни.
І зраділи, що матимуть такого могутнього, всесильного родича, який
щедро поливатиме їхню землю дощами, а ще, дивись, вогненими стрілами
відганятиме ворогів. Вбрали Поляну в найкращий одяг, заплели косу до
п*ят. Подруги подарували їй розкішний вінок, у який вплели
найбарвистіші ромейські стрічки. Привели дівчину до Перунів, аби
віддати в жони громовержцеві. Увесь Родень ішов за Перуновою нареченою. І похнюплений Стриба теж. Та ось задрижала земля. Люди попадали навколішки. Лише Поляна стояла горда, як богиня. У
золотому осяянні, з пучком вогняних стріл у руці з*явився Перун. Вигляд
мав наймогутнішого богатиря. Молодецькі сріблясті вуса спадали аж на
його могутні плечі. В очах - огненний зблиск. Мужнє обличчя відсвічує
міддю. Горіли золоті кучері на голові. Усміхаючись, Бог-красень почав наближатися до Поляни. - Прощай, кохана моя Полю! - скрикнув розпачливо Стриба, вихопив короткий мисливський меч і встромив собі в серце. Жахно скрикнув натовп. Жалібно зойкнула Поля. Спохмурнів Перун. -
Ні, не хочу, щоб на шлюбі моєму замість меду кров лилася. Хай же ти,
прегарна Поляно, нікому не дістанешся! - прорік громовержець і змахнув
своїми стрілами. Сильніше від Хорса сяйнули блискавки, вдарив страшний грім. У
неймовірному страхові люди припали до землі. А коли підвели голови, то
не побачили красуні Полі. Замість неї стояло дивовижне дерево - високе
й тонке та струнке, як дівчина. - То наша Поляна! - закричав хтось з родіїв, показуючи рукою на дерево. - То Поля, - відгукнулися інші. - Що то за дерево? - допитувалися задні. - Тополя, - відповіли їм. Так і пристала до дерева назва - тополя, що поширилася по всій землі полянській. А Перун за мить злітав у Вирій, приніс звідти пригорщу живої води. Бризнув на лице мертвому Стрибі, й ожив юнак. - Будь моїм побратимом, Стрибо! - сказав Перун. - Адже обоє ми осиротіли баз нашої Полі. Чи готовий на це? - Готовий! - твердо мовиви Стриба. Вони
претворилися у соколів і полетіли до Вирію, де живуть слов*янські Боги.
Там Перун зірвав з Прадуба - вічного дерева слов*ян - молодильне яблуко
і дав з*їсти Стрибі, який одразу став невмирущим. Тоді попросив у
всемогутнього діда свого Рода міцні крильця для побратима й прикріпив
їх до ніг Стриби. І благословив Род, аби Стриба став Стрибогом -
володарем вітрів. Відтоді нерозлучні - Перун і Стрибог. Стриба
щодуху дме, ганяє хмари по світу, а Перун їх разпанахує стрілами,
пускаючи життєдайний дощ на землю в потрібному місці. Так вони творять
добро: без вітру й без дощу немає життя на землі. Тільки серце
Перуна знову закам*яніло. Не злюбив він жінок. Остерігається дівчат.
Суворо заборонено тепер жінці з*являтися в пущі громовержця - Перунах. Та
поляни хотіли якось задобрити грізного Бога. Згадали вони про Додолу,
що красою не поступалася Поляні. Також одягли її, як наречену і повели
до Перунів. Стали гукати громовержця, аби він узяв собі у жони рідну
сестру Поляни, а за це дав дощу, який так потрібен зараз. Почув Перун
голоси полян, глянув на землю, уздрів чарівну Додолу. Дуже гарна
дівчина. Але Перун уже мав кам*яне серце, що цього разу не розтопилося.
Всміхнувся він журно й мовив з неба трубним голосом: - Спасибі
слов*яни мої, за наречену. Гарна дівчина. Годиться мені в наречені. За
неї посилаю вам рясний дощ на поля й ліси ваші. А Додолу віддайте за
найкращого, наймогутнішого юнака, що переможе на змагах. Відтоді
щовесни кожне городище чи селище на землі полянській готує Перунові
наречену - свою Додолу, обираючи для цього найвродливішу дівчину.
Виводять волхви її за село і просять Перуна взяти її в жони, а за те
дати їм дощу, бо надто вже спрагла земля. Громовержець не бере в жони
Додолу, зате надсилає полянам важкі хмари з дощем. А Додола віддається
за кращого парубка. Тому буяє країна Оратанія щедрими врожаями жита,
ячменю, проса. Тому виростаюь тут руси-богатирі. Відтоді розводять
поляни й тополю - красиве дерево, що полюбилося і ромеям, і навіть
персам та філістимлянам, бо приїздять і випрошують саджанці та насіння
на розплід. А росте тополя в Оратанії лише для жертовних вогнищ. Так
хочуть Боги у Вирії. І Перун теж. Тож горить і горить красуня Поляна в
полум*ї, знову і знову приносячи себе в жертву Перунові за рід свій.
Джерело
|