ПЕРЕДСЛОВО - 28 Квітня 2011 - РІДНОВІР
Субота
03.12.2016
14:44
Категорії розділу
Новини [21]
Коло Свароже [74]
Правослов [63]
Іменослов [32]
Тranslator
Календар
«  Квітень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
Місячний календар
Фазы Луны на RedDay.ru (Ровно)
Форма входу
Пошук
Наше опитування
"Велесова книга " для Вас це:
Всього відповідей: 102
Погода
Наша кнопка

Рідновір

[Отримати код кнопки]
Цікаві сайти
Світанкові роси. Ляльки, мотанки, дерев'яні вироби, амулети... Український стиль: Прикольні патріотичні футболки :: вишиванки :: подарунки Українські вишиванки Український національний інтернет-портал «Аратта. Вікно в Україну» Журнал РЕЗЬБА ПО ДЕРЕВУ Бандерштат Официальный сайт Burzum и Варга Викернеса тм Древосвет - деревянные игрушки, конструкторы Природа и др... Українські пісні Світанкові роси. Ляльки, мотанки, дерев'яні вироби, обереги... Українські скарби
Країна
free counters
Статистика
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
MP3
Зворотній звя"зок
Ім`я відправника *:
E-mail відправника *:
Web-site:
Тема листа:
Текст повідомлення *:
Оцінка сайту:
Код безпеки *:

РІДНОВІР

Головна » 2011 » Квітень » 28 » ПЕРЕДСЛОВО
19:01
ПЕРЕДСЛОВО
Спочатку було мовчання, але воно не могло стати початком... Не можна зрозуміти, що таке Слово, якщо не знаємо Мовчання. Мабуть нам потрібне було тисячолітнє замовчування наших рідних святощів, щоб після цієї темряви слов’янська душа нарешті запрагла світла. Так, без Темряви не пізнаємо Світла, як Білобог не існує без Чорнобога, Тепло без Холоду, Звук без Тиші. Але, перебуваючи тисячоліття у полоні чужої культури, слов’яни мало не втратили свою внутрішню сутність, своє "воймя” (дослівно "в мене, в середину”), тобто своє ІМ’Я.
       Слов’яни "стали славними від славлення Богів” — так пояснюється етнонім (назва етносу, народу) у Велесовій Книзі. Це загальне ім’я для багатьох сучасних націй, які походять від давніх слов’янських племен і народів. Серед власних імен людей (окремих представників слов’ян) збереглося найбільше з основою на Слав-: Святослав, Ярослав, Мирослав, Мстислав, Вячеслав, Доброслав,Славомил, Славомир. Це також далеко не другорядний факт для з’ясування внутрішньої сутності слов’янства й слов’янського менталітету. Мабуть друге місце за поширеністю посідають імена на Бог- та Род-: Богдан, Богуслав, Боголюб, Богомил, Богумир, Богород, Божеслав, Божидар, Божимир, Божич, Божко, Божен, Богусь, Родак, Родомир, Родослав, Родик, Родько, Благород, Домород, Живород.
       Навіть у деяких сучасних українських прізвищах досі чуємо відгомін давніх ще язичницьких імен Богів та святощів: Велес, Волос, Леляк, Русаль, Перун, Керечун, Дажбогович, Віщун, Чортулинець, Ворожко, Дідух та ін.
       Експансія чужої культури й релігії принесла в слов’янські землі й чужинські імена, накинуті нашим народам у примусовому порядку через християнську церкву. Переважна більшість сучасних словників імен містить лише 3-5 відсотків власне слов’янських імен. Нині вже нікого не дивує, що типовими стали грецькі, латинські, єврейські імена, трохи рідше скандинавські. Стало вважатися нормальним явищем, що людинане має жодного уявлення про те, що ж означає її власне ім’я. Це так ніби ми замість імен носимо порядковий номер, який для нас не має ніякого значення. Мусимо знати, що взяте з чужої мови ім’я перестає позначати внутрішню сутність людини (її "воймя”), перетворюючись в незрозумілу кличку, прізвисько, порожній ідентифікаційний код.
 Давні філософи Платон, Ориген та ін. вчили, що чаклуни й цілителі мусять користуватися в своїх магічних заклинаннях лише справжніми родовими іменами людей, інакше їхнє лікування буде неефективним, бо ім’я людини, перекладенене чужу мову, буде незрозуміле Богам і Духам, до яких звертається чародій чи знахар. Ця мудрість була здавна відома нашим Пращурам. Саме тому вони довго чинили опір насильницькому охрищенню. Відомо, що першою прийняла чужинські імена саме феодальна знать: князі, бояри та князівські дружинники. Народ дуже довго утримувався від церковних християнських "таїнств” та ритуалів, про що маємо багато документальних свідчень, попівських скарг, царських указів та грамот тощо. Наприклад, у грамоті польського короля Сигізмунда зазначається, що він отримав скарги на людей київських, котрі "жони собі поймучи, не вінчаються і дітей христити не хотять”.
       Впровадження християнських (переважно юдейського походження) імен почалося з прийняття Нікейським собором 325 р. спеціального правила під номером 30, яким заборонялося надавати християнам язичницькі імена (Бесіда 12 Іоанна Золотоуста на І послання до коринтян). Уже з V ст. це правило виконувалось незаперечно всіма християнськими служителями — охрищуваним надавалися іменана честь християнських "святих”, які, як відомо, були здебільшого греками та євреями (адже перші християнські общини виникали як секти юдаїзму). У них також були свої священні імена, серед яких понад 80 відсотків мали основу з іменем юдейського бога Ягве (Єгова, Елох — бог, Елохім — боги). Наприклад: Азарій — "допоміг Ягве”, Іван — "Ягве помилував”, Еммануїл -"з нами Елогім”, Ілля — "мій бог Ягве”, Ісай — "допомога Ягве”, Йосафат — Ягве судив”, Йосиф — "Ягве розмножить”, Лазар — "Елогім допомогли”, Матвій — "дарунок Ягве”, Михайло — "подібний Елогім”, Авдій — "раб Ягви”, Яким — "Ягве спорудив”, Яків — "п’ятка Ягве”. Цей список можна продовжувати до безкінечності.
Гортаючи словники, можемо з подивом відзначити, що наші власні імена є дивовижною мішаниною не тільки імен, прізвиськ, кличок, але й просто безглуздих каламбурів, вживаних у різні часи в Ізраїлі, Греції та Римі: Адам — "болото, глина”, Роман — римлянин, Аркадій — пастух, Агнеса — вівця, Марія — має в єврейській мові понад 60 значень, серед яких "горемика, заядла, настирлива, вперта” та ін., Влас — грубіян, Петро — камінь, Лія — телиця, Антон — "вступаюв бій”, Артур — ведмідь, Григорій -"не сплю”, Кіндрат — чотирикутний, Корній — кизил, Марко — молоток, Омелян — суперник, Онуфрій — "маю віслюка”, Охрім — назва давньоізраїльського племені, Панас — безсмертний. Пахом — товстоплечий, Пилип — любитель коней, Інна — "плаваю”, Нонна — дев’ята, Секлета — член державної ради, Тамара — фігове дерево (смоковниця), Ксенія — чужоземка, Алла — "одміна”, Цецилія — сліпа, Клавдія — "кривонога, кульгава”, Анастасія — "оживший мрець”. Чи треба більше прикладів?
       Як би там не було, але з часом ці безглузді для слов’ян імена прижилися, і стали вважатися справжніми, на відміну від рідних родових. Адже з XIV століття почалося справжнє переслідування язичницьких імен. Тому майже кожен українець-русич мав по два імені: одне рідне, котре за традицією надавалося при народженні немовляти батьками, а друге церковне, яке давав піп при охрищенні. Так співіснували офіційні і неофіційні імена, про що знаходимо згадки у документах ще часів Київської Русі: "князь Михайло, зовомий Святополк”. Або "ім’я йому хресне Яков, а мирське — Творимир”.
       Народ довго не міг ні вимовити, ані запам’ятати ці чужинські словоформи, якими називали новонароджених у християнських церквах та костелах. Втім, українці знайшли вихід і тут: вони намагалися надати чужим іменам власного фонетичного і морфологічного забарвлення. Так Прокофій став Прокопом, Базилій — Василем, Васильком; Даніїл — Данилом, Даньком; Димитрій — Дмитром, Митьком; Гавриїл — Гаврилом; Агафія — Галкою; Агрипина — Горпиною; Анастасія — Настею тощо. Як відбувалися подібні перетворення імен, маємо чимало зразків у нашому красному письменстві.
       Іван Нечуй-Левицький у повісті "Микола Джеря” описав
таку ситуацію: "Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на її неслухняного батька й надавав його дітям таких йменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому й загубила його на поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою”.Подібний вибір імені описав і Микола Гоголь у повісті "Шинель” .
       Такі факти відзначали й етнографи. А. Малинка в праці "Родини і хрестини”(1898 р.) писав: "Ім’я дитині звичайно дається на честь святого, якого пам’ять святкується в цей день; якщо ім’я попадається незручне для вимови, то баба просить перемінити його: "Ой, батюшко, дайте інше яке, ато сього й зроду не донесу”. І дійсно, такі випадки, коли баба не в силах "донести” імені й перебріхує його до невпізнанності, не поодинокі, тому священикам і передписано давати більш вживані серед народу імена”.
       Наукою доведено, що людські імена виникли в часи, коли почала складатися мова неандертальців. Олександр Потебня писав: "Чим далі в старовину, тим звичніша й міцніша віра в здатність слова однією своєю появою творити те, що ним означено”. Для слов’ян слово було священним, бо вважалося не просто звуком, а особливим станом світу і людини, коли можливо вести діалог з Богами (людини з космосом). В усіх індоєвропейських народів "слово” і "дія” первісно були синонімами, тобто Слово (молитва) теоретично має здатність стати дією, дійсністю. Для цього треба тільки практично увійти в той стан, який створює можливість для такого спілкування з Богами. Наші Пращури знали, коли і де це можливо, бо мали досить точний астрономічний календар, за яким встановлювали строки молінь. Саме поєднання слова і часу давало чудодійні результати їхньої магії. Тому при народженні дитини треба було уважно слухати довкілля, які звуки вловлює слух, звідки вони долітають (з якої сторони світу, з лісу, річки чи з поля і т.д.), дивитися, під якими зорями (сузір’ями) народилась дитина, а також враховувати багато інших прикмет, які були важливим засобом зрозуміння (передбачення, пророкування) не просто майбутньої долі дитяти, але, в першу чергу з’ясування її внутрішньої сутності (того, що становить її "воймя”), тобто сам об’єкт називання іменем. При такому підході до вибору імен забезпечувався лад (духовний комфорт) людини і її імені, отже — ім’я не суперечило особистісним характеристикам людини.

 Ось як книжник XVI століття описує вибір імені дитини у давніх слов’ян: "Перших родів та часів люди... і до недавнього часу давали дітям своїм імена, як отець або мати забажає: або від вигляду і єстества дитяти або від часу, або від речі, або від притчі... Також і слов’яне перед хрищенням їх давали імена дітям як: Богдан, Бажен, Первой, Вторий, Любим та інші такі ж”. Тому серед імен язичницької доби знаходимо чимало таких, які вказують на особливості зовнішності (Білян, Боголіп, Гожий, Гладиш, Здоровега, Краса, Прикраса, Синьоока, Світлана, Ясна); особливості характеру (Безсон, Будило, Веселун, Буян, Завид, Жадько, Забава, Лагода, Ладомира, Милоніга, Несміяна, Услада, Шепетуха); час, місце чи погоду при народженні дитини (Годовик — на новий рік, Громовик — під час громобою, Гуляйвітер — у вітряну погоду, Дорога — в дорозі, Дюдько — в холоднечу, Зажинок — перед початком жнив, Квітан — у квітні, Новак — на молодику, Озим — на початку зими, Сніжана — під час снігопаду, Полада — після весняних свят Лади); порядок народжених у сім’ї або кількість дітей (Первак, Одинець, Третяк, Осмак).
       Правильності вибору імені наші Пращури надавали величезного значення. Якщо після наречення (називання) дитина плакала, або виявляла інші ознаки невдоволення, то вважали, що ім’я вибране невдало, не відповідає природі новонародженого дитяти, може зашкодити йому в майбутньому. Обряди наречення дитини вважалися обрядами найвищого рівня святості, тому батьки старанно готувалися до них. Вірогідно в найдавніші часи ці обряди виконували священики язичницьких культів — Волхви, Пророки, пізніше — знахарі, баби-бранки (повитухи), а згодом цю роль взяли на себе самі батьки. Хоча і досі в народі існує чимало повір’їв, пов’язаних з називанням дітей. Так, на Півдні України вважають, що вибирати ім’я немовляті має наймолодший член сім’ї (бо діти ще не втратили природнього зв’язку з космосом), подекуди — навпаки, вважають, що ім’я має давати найстарший член родини (як наймудріший). Звичне для нас нині слово "іменини" означає саме обряд надання імені, який в старі часи називався "нареченням".
Старослов’янське ректи — говорити, промовляти — тісно пов’язане з язичницьким світоглядом давніх слов’ян. Слово уявлялося як швидкий птах, який вилітає з-за паркану (горотьби) зубів і вражає ворогів, як гостра стріла. Слово світить, як Сонце, горить, як Вогонь, сяє, як Зоря. Слово струменить, як гірський потік, пливе, як річкова течія, ллється, як дощова злива. Саме звідси уявлення про подібність мовлення і річкової течії (порівняємо такі вислови як "течія розмови”, "розмова протікає”, "плавна мова” та ін.). Мовознавці роблять висновок, що старослов’янські річь і ріка походять з одного кореня. Дуже вірогідно, що найдавніші обряди наречення первісно здійснювалися біля води. До нас дійшла цікава писемна згадка (Г. Дяченко)про обряд освячення дитини, під яким слід розуміти наречення з купіллю і введення дитини до віри (показ Богам): "родився увечір, а утрясь (вранці) Божат забожив його в купелі”. Отже, людина, яка, побожившись (присягнувши) взяла на себе відповідальність за виховання чужої дитини, в язичницькій релігії наших Пращурів називалась Божат (тобто — кум, до речі, кум — також язичницьке поняття). Як видно, стародавній обряд освячення і наречення дитини був пов’язаний з магічними заклинаннями над водою, що мали здійснюватися на світанку, а також символічною купіллю дитини, після чого здійснювався урочистий показ дитяти Богам — винос на природу до Сонця-Дажбога. Якими словами супроводжувався цей обряд, нам залишається тільки здогадуватися, бо словесна язичницька магія з прийняттям чужої релігії зазнала нищівного удару.
Крім словесної магії, при освяченні дитяти застосовували ще й речову магію, що символізувала обмін подарунками між трьома світами. З приходом душі в Яв (проявлений світ), треба інформувати світ Прави (Божественного Закону, який правує Всесвітом) та світ Нави (потойбічний світ Предків) про те, що послана ними душа втілилась (отримала нове тіло). Для цього необхідно показати матеріалізовану частину тіла новонародженого, звичайно, волосся, яке можна без шкоди зрізати з немовляти, щоб подати знак (через вогонь, воду, землю) світу Прави і Нави. Саме тому обряди з волоссям збереглися до наших днів, їх використовує й християнська церква при охрищенні, але вже з іншим смисловим навантаженням. Не завжди ці знаки передаються правильно. Слід закопувати, спалювати, або пускати на воду це ритуальне волосся, щоб в обмін на цей знак дитина отримала від духів Пращурів і від Богів добру долю, здоров’я, витривалість, духовність.
       Нам відомо, що між поколінний обмін інформацією (від Пращура — Прадіда — Діда — Батька — Сину — Внуку) нині значно послаблений. Причини того відомі, але, на жаль, сучасні покоління не бажають звертати на те жодної уваги. Якщо вже ігнорується цей життєвий принцип передачі інформації в діахронії(в часі, в Яві), то що ж казати про духовний обмін (позачасовий, в Праві, Яві й Наві). А наслідки такого збайдужіння даються взнаки вже не одному поколінню українців: втрата державності, руйнація навколишнього середовища,яким опанували чужинці, послаблення здоров’я, розмивання генетичного коду через зміщування націй, а звідси й духовні лінощі, що живлять рабську психологію послаблених індивідів. Послабленість індивідуальності врешті призводить до втрати особистості, а отже — перетворення людини у звичайного біоробота. Якщо це Слово до вас не доходить, то ви вже не Слов’янин, бо "Славони суть от Геліса”, тобто Сонця-Дажбога.
 Віра в Божественне походження народу — є його духовною метрикою. Так писав великий український Волхв і професор Володимир Шаян, так мислили наші Пращури, так мусимо мислити ми — нащадки Славних. Душа слов’янина — осколок Сонця, який Боги Права посилають на Землю для матеріалізації її в людському тілі. Саме до Сонця душа й повертається після смерті тіла. Тому, хто забруднив душу за життя в Яві, нема повернення до Божества. І ніякі замолювання гріхів, ніяке каяття, ніякі індульгенції не мають жодного значення. Це є послаблення моралі, яку принесла нам чужа релігія.
       Велесова Книга нагадує нам: "Будете синами своїх Богів, і сила їхня перебуватиме з вами до кінця”. Не слід забувати, що й звичаї наречення слов’янських дітей є нічим іншим як обрядами поєднання з нашими Рідними Богами, тобто прилучення до етнічної енергетики космосу.
       Ім’я людини як частина її сутності з давніх часів приховувалася від ворога або просто незнайомої людини. Боялися, що взнавши ім’я, злий чаклун може наслати хворобу, зурочити, а то й завдати шкоди самому життю людини. До речі, й слово уроки також походить від старослов’янського рікти — говорити, тобто заклинати Словом. Отже, зурочити — не тотожне "зглазу” (укр. "пристріту”), що означає зашкодити недобрим поглядом (очима). Знахарки, які виганяють такі хвороби, промовляють "чи ти сказане, чи погадане, чи помислене, чи подумане”, тобто називають всі види негативної магії, якими могла бути викликана хвороба. У своїх заклинаннях цілителі обов’язково мали назвати ім’я людини яку лікують, і це мало бути родове ім’я, а ні в якому разі не християнське, як це сталося пізніше з втратою етнічних знань (відання), коли наша давня формула, приміром, "рождений, речений Дажбожий онук Славомир” почала все частіше замінятися "рождений хрещений раб божий Миколай”.
Назвати своє ім’я — розкрити таємницю. Жерці, Волхви та інші служителі слов’янських культі в часто приховували свої справжні імена, що були відомі тільки вузькому колу посвячених, а решта людей називали їх іншими (дублікатами імен), або епітетами. Імена людей потребують захисту. Негативний вплив на ім’я спричинює шкоду носієві цього імені. Щоб знищити чарі недоброго слова, слід сплюнути. Як би смішно це не виглядало сьогодні, мусимо зазначити, що слина, як форма Води, здавна використовувалась у лікуванні багатьох хвороб. Тільки втративши своє природнє відання, люди відмовились від таких архаїчних засобів. Ці природні інстинкти має увесь тваринний світ: мати (кицька, собака чи корова) облизує своє маля не тільки з гігієнічною метою, але й охоронною. Слина нейтралізує злу енергію недобрих побажань, зло, спричинене Словом.
       Українці-русичі, як і всі слов’яни загалом, лихослів’ю протиставляли добру позитивну словесну магію (чари) — хвалу, Славу (славослів’я), величання, віншування.
       Слово-здравицю, благословення та слова-обереги: "будь здоровий”, "ходи з Богами”, "що сказане, те збудеться”, "твої слова, та Богу в вуха”, "Слава Богу!” та ін. Це стало прекрасною традицією і дожило до наших днів.
       Та даремно дехто думає, що можна мирно поєднати традиції наших Пращурів з традиціями чужих народів, які пройшли через наші одвічні слов’янські землі. Існує навіть нав’язувана нам всякого роду "інтернаціоналістами” крамольна думка, що ми нібито ще й збагатилися, сприйнявши чужу культуру чи синкретизувавши її зі своєю. В Іменослові такі експерименти не затрималися. Так, російський історик Татіщев наводить складні язичницько-християнські (рідно-чужинські?!) імена: Петромир, Павлослав, Андрієсвят, Любомар’я. Такі гібриди, на щастя, не прижилися. Однак, чужинство, насаджуване в офіційному державному порядку, приліпилося до нашого народу міцно. Так, що й відрізнити його від свого неспроможні. Дехто й Ісуса Христоса ладен вважати українцем, бо йому хтось (!?) сказав, що Ісус дуже хороший чоловік (бог). Однак, факти вперта річ, і кожен бажаючий може заглянути в словник, або в Біблію, щоб самому переконатися, що ім’я Ісус в перекладі з давньоєврейської означає "Єгова спасе”. Чи "спасе” слов’ян, які втратили Слово, юдейський бог — сумнівно.
А чого варті християнські міфи про так званих "святих”? Згадаймо, наприклад, Віру, Надію і Любов, яких так шанують в усій Слов’янщині. Але ж таких жінок ніколи не існувало в природі, не кажучи вже про достовірність їхньої легенди! Існували, щоправда, три дочки відомої Софії, які мали імена: Фіда, Спеса та Харіта. Як же треба було прагнути привити ці культи слов’янам, щоб навіть імена їхні перебрехати по-слов’янськи!? Розумію, як важко деяким набожним християнкам розпрощатися з такими "красивими” та слізними міфами про "святих мучениць” , але, що поробиш — факт є факт! Одне залишається без сумніву — слід очищати нашу свідомість, щоб повернутися до себе і до своїх святинь. Почнемо зі Слова, зі свого рідного імені.
 Чую, як мої опоненти одразу ж почнуть скептично заявляти, що до минулого нема вороття, навіщо витрачати зусилля на таку безнадійну справу. Знайдутьсяй такі, що скажуть, нібито не можна міняти людські імена, шукатимуть якісь аргументи на підтвердження своєї позиції. Тож розглянемо й ми деякі історичні факти. З прийняттям християнства слов’яни стали називатися іноді трьома й навіть чотирма іменами: 1) дане при народженні; 2) хрещене; 3) по-батькові; 4) прізвище. Але зміни імені були відомі ще в дохристиянські часи. Вони були пов’язані з переходом в інший віковий період: до семи років дитина могла носити дитяче ім’я, в семирічному віці під час обряду пострижин надавалося доросле ім’я, або прізвище. Нові імена або по-батькові надавалися при вступі в шлюб, зайнятті князівського престолу, посвяченні в священичий сан та ін. Наприклад, княгиня Ольга при шлюбі з князем Ігорем Рюриковичем була перейменована Прекрасою, але цей факт лишився маловідомим, бо цим ім’ям вона ніде не користувалась. Рогнеда після шлюбу з князем Володимиром отримала ім’я Горислава, а Інгігерда, одружившись з князем Ярославом, стала Іриною. Майже до XV століття переважна більшість князів та знатних людей вже мали християнські імена, але не користувались ними. Древні імена вважалися кращими навіть у князівських родинах, тому звичним для князя іменем завжди вважалося родове, а не хрищене. Так навіть сам христитель Руси Володимир не користувався ім’ям Базилій, яке отримав при хрищенні. Така традиція зберігалася дуже довго, як в Україні, так і в Московщині. Посланець римського імператора при царю Олексію Михайловичу в 1661 р. зазначав, що багато-хто з придворнихще мав по два імені — родове й христильне.
       Нагадаємо нарешті й такий звичай, коли людині дуже не таланило в житті, вона робила спробу "обдурити
Долю”, тобто міняла ім’я, звичайно ж існував певний обряд зміни імені. Існує думка, що й некрасиві, відлякуючі імена виконували роль оберега, захисту від ударів Долі: Некрас, Крив, Блуд, Гніваш, Безобраз та ін. Хоча могло бути й просто негативне ім’я чи прізвисько, власник якого цілком заслуговував його, наприклад, Упир, Обалдуй, Олух (відомі в Московщині). Доросле достойне ім’я давалося по досягненню повноліття й згідно з заслугами людини перед родом і народом: Ратибор, Вогневід, Святослав, Миролюб та ін. Ті, хто нічим себе не прославив, і ніяк не виявив, залишалися зі своїми дитячими іменами: Неждан, Первак, Плаксій, Батюта, Дитята та ін.
       В нашому Іменослові подаються популярно розтлумачені імена, пояснюється, що вони означали, чи могли означати в давніх слов’ян. Іноді дається один або кілька можливих варіантів тлумачення імені. Імена зібрані переважно із східнослов’янського масиву, але є значна частина і західно- і південнослов’янських імен, а також імена давніх мешканців Подніпров’я, які були предками племен Київської Русі. Наприклад, імена скіфів і скіф’янок, яких Геродот називає гіпербореями, тобто мешканцями північних земель. Ці імена, хоч і через грецьке посередництво, часто в дещо видозміненому фонетичному вигляді, дійшли до нас як пам’ять про наших Предків. Переважну більшість імен взято із писемних джерел: літописів, берестяних грамот, кабальних і судових книг, словників, творів давніх істориків. Деякі з цих джерел зазначаються безпосередньо в тексті, а решта — вказується в списку використаної літератури в кінці книжки. Біля деяких імен історичних осіб вказуються коротко біографічні дані, чим знаменита була людина, яка носила дане ім’я, а також можливі мотиви надання того чи іншого ймення дитині, залежно від астрономічних (народного зодіаку), погодних умов, чи місця народження. Крім власних імен людей, до Іменослова також увійшли теоніми (імена Богів та релігійно-міфічних осіб), які пізніше могли стати твірними основами для слов’янських прізвищ, наприклад: Дажбогович, Перун, Велесич та ін. На сторінках цієї книги читач також познайомиться з архаїчними звичаями та обрядами наших Предків, що стосуються наречення людей, тих чи інших святкувань чи пророцтв. Зазначимо також, що в Україні такий словник видається вперше після довгих століть забуття рідного іменослова.
Оскільки мова кожного народу має право розвиватися природнім шляхом і безперервно, то було б закономірним і поповнення слов’янського іменослова новими іменами. Та цього не сталося через тисячолітнє духовне рабство накинуте нашим народам християнською "культурою”. Уже на початку ХІХ ст. серед українського письменства з’являлися спроби повернутися до рідного іменослова, як наприклад, "Руська Трійця”: Маркіян Шашкевич взяв ім’я — Руслан, Іван Вагилевич — Далібор, а Яків Головацький — Ярослав. В 1968 році у Мюнхені вийшов словник українця Василя Ірклієвського "Наші ймення, їх походження та значення”, у якому автор чи не вперше за довгі століття зробив спробу поруч із загальновживаними іноземними іменами подати слов’янські імена-новотвори, які виникли внаслідок бажання значної частини інтелігенції повернутися до рідних предківських імен. І хоча деякі з цих імен виявилися дещо штучними й незграбними (Допомогомир, Веселослав, Вірномир, тим більше, що слов’янські мови вже мали простішій природніші варіанти імен зі значенням: Допомога, Веселун, Веселик, Віромир, Вірослав), але загалом поповнення іменослова за рахунок новотворів має розглядатися як позитивне і закономірне явище. Словник В.Ірклієвського виявив чимало причин негативного впливу чужої культури, показав недолугість чужомовних імен, жалюгідність їхніх значень для слов’янських народів. Наприклад, якому слов’янину приємно було б носити ім’я, що дослівно означає "Слава Ягві” (Бенедикт), або "Ягва подасть” (Єремій), чи скажімо "Роди, розмножайся, Ягво” (Йосип)? Такий стан речей, коли людина не знає значення свого імені, є принизливим і ганебним.
       В нашому іменослові подаємо і деякі з нових слов’янських імен, які виявилися органічними для нашої мови і стали вживаними серед народу. Ці імена в Іменослові мають позначку "новотвір”. Зрозуміло, що робота збирання та упорядкування подібного словника практично невичерпна, тому цей словник і не може претендувати на повноту. Звичайно, на першому етапі відновлення етнічних зразків культури і релігії ця праця є необхідною. Хочеться сподіватися, що в подальшому Слов’янський іменослов буде доповнено і уточнено, буде враховано більше джерел.
Одним із цікавих давніх джерел для Іменослова виявилася Велесова Книга, де зафіксовано понад сто рідкісних слов’янських імен людей, Прабатьків і героїв слов’янських племен та імен Богів у сімдесяти двох варіантах. Ці імена в словнику мають позначку "ВК", біля якої також вказується номер дощечки, де згадується це ім’я; "Повість врем’яних літ” скорочено позначаємо ПВЛ.
       В давньослов’янські часи, коли між нашими народами ще існували міцні плем’яні зв’язки, і наші імена були спільними для всіх слов’ян (відрізнялися хіба що фонетично, залежно від діалектних особливостей того, чи іншого краю). На жаль; жіночих імен у писемних пам’ятках збереглося менше, ніж чоловічих, однак і те, що вдалося знайти, становить неабиякий інтерес для кожного свідомого українця як і кожного слов’янина. Бо власне ім’я — то не порожній звук: в ньому пам’ять поколінь, неоціненна і незнищенна спадщина минулого, без якого ми не матимемо майбутнього. Тому, відроджуючись як нація, мусимо повернути собі родові імена своїх Пращурів, щоб передати їх своїм нащадкам.
Галина ЛОЗКО








Категорія: Іменослов | Переглядів: 534 | Додав: ZlatoЯР | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]