Християнізація українського народу - Християнство <!--if()-->- <!--endif--> - Антихристиянство - РІДНОВІР
Неділя
04.12.2016
23:22
Категорії розділу
Бий Перуне! [9]
Християнство [27]
Антисемітизм [5]
Тranslator
Календар
Місячний календар
Фазы Луны на RedDay.ru (Ровно)
Форма входу
Пошук
Наше опитування
"Велесова книга " для Вас це:
Всього відповідей: 102
Погода
Наша кнопка

Рідновір

[Отримати код кнопки]
Цікаві сайти
Світанкові роси. Ляльки, мотанки, дерев'яні вироби, амулети... Український стиль: Прикольні патріотичні футболки :: вишиванки :: подарунки Українські вишиванки Український національний інтернет-портал «Аратта. Вікно в Україну» Журнал РЕЗЬБА ПО ДЕРЕВУ Бандерштат Официальный сайт Burzum и Варга Викернеса тм Древосвет - деревянные игрушки, конструкторы Природа и др... Українські пісні Світанкові роси. Ляльки, мотанки, дерев'яні вироби, обереги... Українські скарби
Країна
free counters
Статистика
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
MP3
Зворотній звя"зок
Ім`я відправника *:
E-mail відправника *:
Web-site:
Тема листа:
Текст повідомлення *:
Оцінка сайту:
Код безпеки *:

РІДНОВІР

Антихристиянство

Головна » Файли » Християнство

Християнізація українського народу
18.08.2010, 18:00

Християнізація українського народу, яка найчастіше ототожнюється з Володимировим хрещенням Русі, почалася задовго до офіційної дати 988 р. Місіонери християнства приїздили на руські землі ще у IV ст. Для престижності християнської віри їм було вигідно писати про успішне її поширення на багатьох землях.

Чи не найпершою згадкою про християнізацію на нашій землі є повідомлення Квінта Тертулліана (близько 160—222 рр.), де сказано про охрищення скіфів та сарматів. Вірогідно, тут йшлося лише про окремих представників цього народу, і аж ніяк не про весь народ. Серед перших християн Русі можемо з повною достовірністю назвати скіфа Діонісія Малого, якого було взято у полон до Візантії, де він згодом став ігуменом монастиря і прославився своїми математичними здібностями.

Цікавим є повідомлення Іоанна із Нікіу (написане в VII ст.) про охрищення нібито князя Кия, якого візантійські джерела називали Кувратом: "Куврат, князь гуннів і племінник Орхана, в молодості був охрещений і виховувався в Костянтинополі в надрах християнства". На думку Михайла Брайчевського, такий факт був не тільки можливим, але іі закономірним42.

Вірогідно, швидше охрищувалися вихідці з нашої землі, котрі перебували у Візантії, де їх змушували до цього обставини. Місіонери ж, котрі їхали в Русь проповідувати віру христову, як правило, отримували поразку. Так, місіонер "святий" Колумбан у VI ст. відвідав Скіфію-Русь і намагався навернути цей народ до християнської віри. Він був розчарований і розгніваний, побачивши, що скіфи, непогано обізнані з основними положеннями християнства, насміхалися з нього, особливо дошкульно висміюючи свято Осла, на якому Ісус в'їжджав у Єрусалим (запроваджене в 590 р., воно не було популярним і зникло). Колумбан, повернувшись з Борисфену, казав, що "їх легше умертвити, ніж переконати, що їхня рідна батьківська віра недостойна". Можливо, саме як відповідь на такі намагання чужинців і з'явилася в Україні приказка: "Нащо нам чужого Бога — свій стоїть коло порога". Та якщо простий народ міцно тримався своєї рідної віри, то верхівка суспільства (князівство, боярство, дружинники) починала комплексувати перед іноземцями, адже майже всі міжнародні угоди вимагані присяги в церквах чи біля святинь. Тому князі й давали дозвіл на будівництво в Русі християнських церков, які відвідували переважно іноземні посли, купці, охрпщені дружинникн-варяги.

Проте не тільки в Русі будувалися християнські храми, у Візантії були святилища руських Богів Велеса й Перуна, де молилися і присягали наші воїни, посли й купці, які перебували на чужині. Отже, таким був закон міжнародних відносин того часу. Тому наявність християнських церков у руських землях того часу не слід вважати ознакою християнізації українського народу. Про одну з таких церков довідуємося з "Повісті врем'янпх літ", де під роком 945 вмішено запис про церкву святого Іллі, "що є над ручаєм в кінці Пасинчої Бесіди, бо це була соборна церква, а багато варягів і хозар буди християнами"41. Літописець сам пояснив, навіщо була збудована ця церква. Проте назва Пасинча Бесіда викликала багато дискусій поміж істориків. Висловлюватися припущення, що пасинками називалася частина дружинників, від яких і названа Бесіда.

Але цікаво було б дізнатися, що ж таке сама Бесіда. Припускають, що це сторожовий пост на річці (варіант назви Постніча Бесіда). Можливо, це була якась споруда у вигляді альтанки (бесідкн), яку швидше можна було б визнати традиційною культовою будівлею. Тим більше, що назва її співзвучна з бесами, бісами (волхвами чи кумирами). Побудова давніх храмів також нагадує форму альтанки — кілька стовпів під дахом, лави для співбесідників.

У 860 р., на думку Михайла Браіічевського, був охришений князь Ас-кольд. Візантійські джерела повідомляють, що імператор Василь І Македонии уклав угоду з Київською Руссю за умови, що русії приймуть хрищення.

Охришення княгині Ольги досить довго датували 954 р., хоча є достатньо аргументів на користь ранішої дати. Ольга могла бути охрище-на разом зі своїм чоловіком князем Ігорем у 944 р., після його походу па Візантію, тобто до трагічних подій у Древлянській землі. Смерть Ігоря могла бути спровокована саме його охрищенням, в якому дружинники вбачали віровідступництво". Про те, шо частина русів була охрищеиа в 944 р., записано в договорі Ігоря із греками: "Ми ж, скільки нас охрестилося, клялися церквою святого Іллі" °.

У 945 р. Ігор вирушає по данину в Древлянську землю саме на вимогу язичницької частини дружинників, які скаржаться, що "отроки Све-нельдові" (тобто варязька частина дружинників, переважно християн) добре одягнені іі багаті, а вони — "голі". Взявши данину, Ігор відпускає дружину і, залишившись з невеличким загоном, вимагає нової данини. Древляни вбивають Ігоря та його дружинників. Тоді постає питання, навіщо княгиня Ольга, будучи вже християнкою, здійснює кровну помсту саме за язичницьким звичаєм? До того ж, як видно з літопису, сама помста, насипання кургану іі тризна на ньому для того часу вже були явищем архаїчним, до того ж грандіозним за масштабами (можливо, навіть подібними до скіфських царських поховань). Жорстокість княгині була ніби якоюсь демонстративною: на могилі князя (володаря земель) страчують п'ять тисяч древлян (його підданих, слуг) — як це не по-християн-ськиї Чи. може, це лише бажання показати жорстокість язичницьких звичаїв? "Звичайно, число жертв могло бути й завищене літописцем, що, однак, не завадило Ользі отримати статус християнської "святої".

Але древляни ще довго пам'ятали цю трагедію, впродовж віків вплітаючи в коси жалобні стрічки й вишиваючи сорочки переважно темними нитками. Вірогідно, Шумське святилище на Житомирщині було збудоване саме як меморіал в пам'ять загиблих, де здійснювалися щорічні поминальні обряди. Літописець, вважаючи Ольгу предтечею християнства на Русі, не засуджує княгиню, імовірно, вважаючи повчальним порівняння таких "поганських" звичаїв із християнськими. Оповідь про хрищення Ольги нібито самим Костянтином Багрянород-ним неправдоподібна, бо вона поїхала у Візантію в 955 р. вже зі своїм священиком. Дипломатичні переговори Ольги з імператором не дали бажаного результату, оскільки Русі були нав'язані васальні угоди. Ольга повернулася додому невдоволеною і переляканою: "Мої люди — погани і син мій, — хай би уберіг мене Бог од усякого зла"36.

У тому, що першими в Україні-Русі приймали християнство саме князі, є певна закономірність: Кий, Аскольд, Ігор, Ольга, Ярополк, Володимир. Розрахунки Візантії та Риму були прості: спочатку спонукати до хрищення правителів сусідніх земель, а потім — вільно ширити свою "інтернаціональну" віру на всі народи. Таким бачився їм шлях до світового панування. Саме тому переважна більшість міжнародних угод того часу однією з умов миру ставить охришення князя й дружини або всієї країни.

Що примусило Ольгу прийняти християнство — невідомо. Можливо, вона відчувала тиск з боку дружини, значна частина якої складалася із варязьких найманців, які були вже охрищеними. І сам воєвода Свенельд, опікун її сина, був християнин, до того ж людина підступна й жорстока

Святослав — князь-воїн, якого Михайло Грушевський назвав "запорожцем на престолі", був справжнім руським лицарем, відданим своїй землі й рідній вірі. Ольга намагалася схилити сина до прийняття христової віри, але він відмовлявся, відповідаючи: "Дружина моя з сього сміятися почне". Отже, як пише літописець, він "не послухав матері і додержував поганських звичаїв", а також "після цього гнівався на матір"37. У цих скупих літописних повідомленнях говориться про стан тогочасних відносин у князівському середовищі.

Чому Святослав гнівався на матір? У Новгородському І літописі є запис про те, що Ольга наказувала "не творити тризни над собою — бе бо имущи прозвутора втайне". Чому цього пресвітера (християнського священика) Ольга тримала "втайне", і навіщо 6 вона заповідала не робити тризни, якщо б усі знали, що вона вже не язичниця і похована мала б бути як християнка?

В Іоакимівському літописі була згадка про один із боїв Святослава з Візантією, який закінчився для нього значною втратою дружини — "все войско погуби" Вірогідно, один із волхвів, які завжди супроводжували дружину в походах, вказав князеві причину поразки: багато дружинників були варя гам и-християнами і руські Боги відвернулися від війська. Як писав Василь Татіщев, Святослав наказав дружинни-кам-християнам поклонитися язичницьким Богам, проте вони були непокірні. Літопис передає гнів Святослава: "толико раесвирепе, яко и єдиного брата своего Глеба не пощаде", "наипаче на презвитеры яря-ся", "посла в Киев, поведе храмы христиан разорити и сожещи. И сам вскоре поиде, хотя вся христнаны изгубити"1*.

1U л ком природно припустити, що, повернувшись у Київ, Святослав заборонив матері відкрито демонструвати свою християнську віру. Це й примусило її тримати християнського священика таємно. Не зовсім зрозумілим є звертання Ольги до германського короля Оттона 1 з проханням надіслати на Русь священика. На це прохання в 962 р. до Києва приїхав католицький єпископ Адальберт. Невідомо, якою мала бути його місія і чи вдалося йому її здійснити. Адже всі його супутники були вбиті, а сам єпископ ледве врятувався від гніву руських людей.

У останні роки життя, як повідомляє літописець, Ольга, княгиня-вдова, бабуся своїх онуків, жила скромно. Напевно, вона вже не була активною державною діячкою і аж ніяк не "вранішньою зорею християнства" — такий ореол вона отримала пізніше. Можливо, в душі Ольга переживала глибоку трагедію й хотіла, щоб хоч онуки її сприйняли християнське вчення. Чи не ці сподівання вона покладала на єпископа Адальберта? Олександра Єфименко, не зазначаючи джерел, писала про те, що Ярополк, син Святослава, був охрищений якимось католицьким місіонеромМожливо, це і був Адальберт.

Сучасні історики погоджуються з фактом охрищення Ярополка. мотивуючи його тим, що його мати, угорська принцеса, мала б бути християнкою. Жінка Ярополка — грекиня, колишня черниця, християнка. Вірогідно, всі три жінки прагнули охристити Ярополка.

Дещо дивним видається літописне повідомлення 1044 р.: "Викопані були два князі, Ярополк і Олег, сини Святослава. І охристили кості їх, і положили їх у церкві святої Богородиці у Володимирі"'". Цей запис про святотатський акт нащадків часто ставить під сумнів християнство Ярополка. Михайло Брайчевський пише, що християнська практика не знала обряду хрищення покійних: прилучення до християнства мусило здійснюватися тільки за умови свідомого волевиявлення. Питання це, як гадає історик, може мати тільки одну відповідь — "зіпсованість тексту"

Але наведемо ще один факт із пізнішої історії. У 1636 р. подібне святотатство вчинила фанатична католичка Анна-Алоїза Острозька із кістками свого батька князя Олександра Острозького, який за життя був православним християнином. У ніч зі страсної п'ятниці на суботу вона вдерлась у церкву, де стояли гробниці роду Острозьких, наказала єзуїтам відкрити домовину і иерехристнтп прах. Про це є запис в Ослуюзькому літописі: "А княжна кості перемила, зо.лками нахушими переклала. Єзуїти крсстн-лп восвою віру юхті і водою покропи. їй і ім'я перемінили Станіславом"".

Вірогідно, і в XI ст.. коли вже був очевидним розкол між римською і грецькою церквами, могло слатися подібне, адже Ярополк був охрищений рпмо-католииьким священиком, тому іі хрнстили кості, адже гробниці переносили до православного храму. Перезаховання ж могло здійснитися тільки в тому разі, якщо покійний був похований не за язичницьким обрядом спалення, а за християнським — закопування в землю.

Ольга померла в 969 р. і і була похована як християнка. У 1007 р. її гробницю перенесли до Десятинної церкви, де вона знаходилася до монгольського нашестя, під час якого, вірогідно, була пограбована.

Святослав, останнііі язичницький князь Русі-України, прожив своє коротке життя у постійних походах і боях, .зберігаючи свою рідну віру. Нині на о. Хортиці місце загибелі Святослава відзначено пам'ятним знаком1'.

Володимир, молодший (позашлюбний) син Святослава, захопив Київський престол, перемігшії у братовбивчій війні. Суперечливість його вчинків і діянь, а також історичні факти не дають змоги з повним правом назвати його ні останнім язичницьким, ні першим християнським князем. У 980 р. він збудував пантеон язичницьких Богів на Перуновій горі, який сам же через вісім років наказав зруйнувати. Перехід Володимира до християнства є не тільки зрадою традиційної руської віри, але іі своєрідною капітуляцією перед Візантією, свідченням ідейної поразки. Що ж підштовхувало наших князів на пошуки іншої (чужої) віри? У вирішенні цього питання історики не дійшли переконливого висновку. Основні міркування зводяться переважно до того, що нібито стара віра вже віджила своє, була примітивною, не задовольняла потреб класового суспільства. Такі пояснення є даниною християнській ідеології. Відомо, то в західних слов'ян традиційна віра проіснувала ще принаймні два століття, доки не були насильно знищені святині іі волхви. Нині відомі факти, що народи, які зберегли свої традиційні вірування, аж ніяк не назвеш відсталими чи некультурними (частина населення Америки, Австралії, Китаю, Африки, Японії).

Маловідомим є також факт впровадження в Русі ісламу (мусульманства), про який писав арабський письменник Аль Марвазі: "... в місяці трьохсотого року, коли вони (руси) навернулись до християнства, релігія притупила їхні мечі іі віра зачинила їм двері заняття, і повернулися вони до трудового життя іі бідності, і скоротилися у них засоби для існування.

Тоді захотіли вони стати мусульманами, щоб дозволений їм був напад і священна війна і повернення до того, що було раніше.

Тоді послали воші послів до правителя Хорезму, чотирьох чоловік із наближених їхнього царя, тому шоу них цар і зветься їхній цар Володимир — подібно тому, як цар тюрків називається хакан. і цар болгарський — болтавар...

1 прийшли посли в Хорезм і повідомили послання їхнє. І зрадів хо-рсзмшах рішенню їхньому прийняти іслам, і послав до них навчати їх законів ісламу. ї навернулися вони в іслам"".

Цю подію історики датують серединою 80-х років X ст. Проте ісламізація в Україні не залишила ніяких слідів, вірогідно, просто не прижилася, будучи абсолютно чужою і незрозумілою народові. Можливо, це був ще один безуспішний експеримент Володимира після створення пантеону національних Богів, а можливо, сам арабський письменник мав на увазі тільки посольство Руського князя, який розсилав послів на пошуки віри. 1 Іишучи ж про прийняття ісламу, він міг видавати бажане за дійсне.

Легенди про хрищення Володимира і всього народу настільки суперечливі у різних джерелах, мають так багато розходжень, що викликали недовіру вже в істориків XVI11 -XIX ст. Описувалися ці події переважно через 100—200 років після Володимира. Ці записи відзначаються наївністю, а то й невіглаством літописця, який змальовує князя безініціативним, нерішучим, навіть якимось малоосвіченим. Незрозуміла причина його відмови від старої віри й примітивна причина вибору саме "грецької віри" (нібито через пишність обрядів і церковного оздоблення). Знаємо, що традиційні українські храми були оздоблені не гірше грецьких, та й обряди були самобутні з чітко виробленим богослужінням. На думку Михайла Брай-чевськот, літописна розповідь про вибір віри, теологічні міркування літописця, саме охришення Русі мають цілком "карикатурний характер".

Ще менше згадок про цей суттєвий для нашої історії акт знаходимо в іноземних джерелах. У списку єпархій, складеному за Костянтина Багрянородного (близько 944 р.), Русь значиться під номером 60. Це підтверджує гіпотезу про хрищення Ігоря та Ольги близько 944 р.

В одному з рукописів Ватиканської бібліотеки, написаному в 1350 р., є малюнок про хрищення Русі. Тут зображено єпископа і церковного причетника на березі річки. Русичі стоять, чекаючи своєї черги, один із них — у воді. Місцевість схожа на Київські гори. Малюнок хрищення Русі розміщено після охришення болгар і раніше війни 889 р. Усі картинки цього літопису розташовані в чіткій хронологічній послідовності. Отже, літописець відносить хрищення Русі в межах ЗО років (між 853 і 889 р.). Це відповідає й грецьким хронографам, які стверджують, що ця подія відбулася за часів царювання Михайла''.

Від Аскольда до Володимира відбуваються постійні заворушення, пов'язані и зміною віри, та радикальні повороти: від язичництва - до християнства і навпаки. Християнина Аскольда зміщує язичник Олег, но його смерті приходять християни І гор та Ольга, далі - язичник Святослав, християнин Ярополк. язичник Володимир приймає віру Христову. Сім разів протягом століття міняється державна політика, пов'язана з релігією. Як тут не розгубитися, як не втратити людську гідність, як зберегти духовну рівновагу і вибрати правильний шлях?

Народ каже: "Чия сила, того іі правда". Князь Володимир утверджував християнство у Києві силою меча іі вогню. Його вірні воєначальники Добріїня іі І Іутята чинили те ж саме в І Іовгороді. І хоч через століття літописець пише, що вдень хрищення "було видітп радість велику на небі й на землі", та й він не забуває зазначити, що І Ісруна оплакували "невірні люди", коли повелів Володимир "прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричеву узвозу на ручай і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями. 1 це діяли не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса""'.

Та іі сам наказ христпти людей виглядає у літописі як акт насилля: "... Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: "Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатші чи убогий, чи старець, чи раб, -то мені той противником буде". Далі у літописі читаємо вражаючу своїм цинізмом фразу: "І це почувши, .люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: "Якби се недобре було, князь і бояри сього б не прийняли"'7.

Докладнішу картину хрищення Новгорода подає Іоакнмівськніі літопис. Тут розповідається, що новгородці, довідавшись про наміри Добрині охристити їх, прпсягнулися на вічі не допустити його військо в місто і не дати "Богів на поруганіє". Вони наносили дві величезні купи каміння і поставали на мосту як проти справжнього ворога. Очолив боротьбу волхв "высший над жрецп славян Богомил, сладкоречия ради наречен Соловей". Новгородський тисяцький Угоняй їздив вулицями й кричав: "Лучше нам помретн, неже Боги паша дати на поругание". Народ, розгнівавшись на Добрнию, зруйнував його будинок, відлупцювавши його родичів. Тоді І Іутята (тисяцький Володимира), найнявши 500 мужів від ростовців, вночі обійшов на човнах з тилу місто і вдерся у Новгород. Почалася жорстока січа простих новгородців, яких було п'ять тисяч, із озброєним військом Путяти. Новгородці почали громити церкву Преображення господнього й грабувати будинки християн. На світанку підійшов на допомогу Путяті Добрння зі своїм військом і повелів палити будинки новгородців. Тоді люди побігли до своїх домівок гасити вогонь, і бій припинився.

Добрі 11 ія наказав дружинникам "идолы сокруши, древяннии сожгоша. а каменип, наломав в реку вергоша: п быстьнечестивым печаль велика. Мужи и жены, ві.левше тое. с воплем великим и слезами просяще за ня. якосу-счие их Боги". І Іочалн оголошувати, щоб люди йшли христитнея. Тих. хто не хотів цього робити, воїни волокли силоміць і охрищували в річці. Тоді й виникла тут приказка: "Путята крести мечем, а Добрыня — огнем"48.

Існують гіпотези, що Добриня під кінець свого життя дуже шкодував про вчинені злочини. Адже, з точки зору язичницької моралі, така військова служба при князеві втрачала свій благородний характер — боротьба з власним народом аж ніяк не була боротьбою за справедливість. У фольклорі збереглися перекази, що Добрині вчувалися ридання матерів і дітей, яких він безжально осиротив. Одна з північно-руських билин розпочинається плачем Добрині, який скаржиться на рідну матінку: "Ты на что меня, Добрынюшку несчастного, спородила?..", а далі говориться про його каяття:

"Я не ездил бы Добрыня по чисту полю, Я не убивал бы Добрыня неповинных душ, Не пролил бы крови я напрасный, Не слезил Добрыня отцов-матерей, Не вдовил Добрыня молодых жен, Не пускал сиро-тать малых детушек"49.

За народними переказами, Добриня з розпачу прив'язав собі на шию камінь і втопився в озері Ільмень. Невідомо, наскільки правдивими є такі відомості, проте їх моральний бік набув серед народу цілком природного окреслення.

Можливо, сучасники, очевидці подій залишили б нам докладніші описи про справжню сутність насилля над традиційною вірою, якби не періодичні редагування наших літописів, з яких викидалися невигідні правителям записи і вносилися ті, які були потрібні тим чи іншим політичним лідерам. На початку XI ст. Русь уже мала своїх державних діячів, вихованих у християнському дусі, тому й з'явилася потреба у створенні легенд про тріумфальний хід християнської віри на Русі. Дослідники відмічають багато суперечностей у літописних повідомленнях про цю подію.

Однією з таких суперечностей є плутанина імен: імена патріарха Фотія і митрополита Михайла, які ніби христили синів Володимира й усю Київську Русь, згадуються у 988 р. Однак ці люди жили за сто років до цієї події. Вірогідно, літописці за чиєюсь вказівкою старанно заміняли імена князів (Володимира замість Аскольда), забувши поміняти імена патріарха та митрополита, мабуть, з тієї простої причини, що вони вже не знали, які "святі отці" христили Русь при Володимирі.

Комусь із нащадків Володимира хотілося віддати пріоритет хрис-тителя саме своєму Предкові. Зацікавленим у такій підробці вважають Мстислава, сина Володимира Мономаха, праправнука Володимира Святого. Мстислав, будучи варягофілом, вніс до літопису такі варязькі елементи, які пізніше викликали безліч прикрих непорозумінь про нібито варязьке походження Русі.

"Слово о законі і благодаті" Іларіона зображує Володимира як просвітителя Русі, достойного канонізації. Це була ідеологічна кампанія, розпочата ще Ярославом Мудрим і спрямована на створення культу національних "святих". Дес)юрмація справжніх історичних повідомлень про християнізацію України-Русі перетворила трагічні події цілого століття (або навіть кількох століть) в одноразовий тріумфальний акт, здійснений однією людиною.

Дуже незрозумілими в літописах постають також спроби волхвів повернутися до традиційної руської (праукраїнської) віри. Багатьма дослідниками вони характеризуються переважно під християнським кутом зору як "переворот", "язичницька реакція", "антихристиянський терор" тощо.

Одним із перших повстань, зафіксованих літописом, є Суздальський виступ волхвів у 1024 р.: "Коли ж почув Ярослав про волхвів тих, то прийшов він до Суздаля, і захопив волхвів і розточив, а других покарав"'".

Повстання волхвів 1071 р. було спричинене низкою поразок руських військ у війні з половцями, наступом поляків на Русь, народними повстаннями на Київщині, Ростовщині та інших місцях: "І стався заколот у городі, і всі йняли йому (волхву) віри, і хотіли побити єпископа. Єпископ же, узявши хреста і облачившись у ризи, став і сказав: "Якщо хто хоче віри йняти волхву — хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста — нехай іде до нього (до єпископа)".

1 розділилися люди надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпископа, а люди всі ішли за волхвом, і стався заколот великий вельми. Гліб тоді, узявши топір під полу, прийшов до волхва... вийнявши топір, розтяв його"31. Причина повстання настільки спримітивізована літописцем, що не викликає довіри: волхв говорив, що він усе знав і ганьбив віру християнську, а також намірявся перейти по річці Волхову. Не такий вже великий злочин вчинив цей волхв, щоб бути зарубаним самим князем. До того ж, цей уривок із літопису ще раз (можливо, навіть проти волі автора) наочно показує надзвичайну силу впливу волхвів на людей, які йшли за ними. На бік християнського єпископа став лише князь і його дружина. Цей факт знову ж таки показовий, оскільки християнство в XI ст. ще запишалося вірою панівної верхівки суспільства.

Найбільші з подібних повстань були в Новгородській, Ростовській та Київській землях (1144). У Києві було також повстання, підняте волхвами в 1068 р. Народне віче постановило вигнати з Києва князів, які зазнали поразки у битві з половцями, і посадити на престол князя Всеслава, що й було зроблено'2. Найчастіше причиною повстань були поразки князівської дружини, яка не могла захистити народ від ворожих нападів, або грабіжницька економічна політика, що іноді призводила до голоду найбідніших верств населення. Тоді причину цього бачили у чужій вірі, яку прийняли й нав'язали народові князі.

Князь Гліб убиває волхва

Князь Гліб убиває волхва. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Незважаючи на нещадні розправи з рідновір'ям, церковники все ж не забороняли приносити жертви у вигляді їжі, яку новонавернені христия- і ни тепер несли до церкви, та й князі не нехтували музикою, веселощами на бенкетах, які церквою заборонялися. Часом конфлікти виникали між церковниками та народом і навіть князями, коли церковні пости збігалися із традиційними святами, що вимагали ритуальної м'ясної їжі. У XII ст. відбувалися запеклі сутички за право дотримання дідівських звичаїв. Князівсько-боярські кола нерідко ставали на бік народу і протестували проти надмірної суворості християнських єпископів.

Серед князівських родів були окремі особи, які підтримували волхвів або таємно поклонялися прадавнім Богам. Так, Судислав, брат Ярослава Мудрого, був прихильником традиційної віри, за що Ярослав погрожував йому стратою. Таємні зв'язки з волхвами підтримував і син Ярослава Ігор. Повідомлення про боротьбу християнської церкви з традиційною вірою знаходимо ще й у XV—XVI ст. Ці записи свідчать, що в глушині, лісових хащах, горах ще існували стародавні капища, мольбища, священні дерева, скелі, статуї Богів. Тут молилися українці, які не принизили свої душі, не віддались у рабство до чужого бога


Джерело

Категорія: Християнство | Додав: ZlatoЯР
Переглядів: 563 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]